Поезія

ПІЗНЯ  ОСІНЬ
Сумно  на   вулиці  стало:
 Пізня  осінь  прийшла,
 Сонечко  світить  вже  мало,
 Як  же  далеко  весна!

Ліс  не  палає  багрянцем,
Чорний  в  задумі  стоїть,
Тихо  зависла  вранці
Осені  пізня  мить.

Мряка   і  холод  надворі,
Вітер у спину  штовха,
Птахи  давно вже на  морі.
Ой і  погода  лиха.
                                   Наталія Донець


        Співай поете
Перед тобою, юний друже,
Я знову голову схилю,
Твої вірші подобаються дуже,
Тебе, поете, я люблю.

Вірші твої – ковток води
Тому, хто  хоче пити,
З тобою хочу поруч йти
І бруд Землі піснями змити.

В піснях твоїх я лину до небес,
Із них я черпаю натхнення,
В мені мій дух воскрес,
Із трепетом торкаюсь твого ймення.

В поезії твоїй не чути болю і страждань,
А тільки – спів, любов без краю,
І світ тебе приймає без вагань,
А Янгол крилами прикрив із раю.

Співай, поете, скільки сили є,
І пісня та веселкою проллється,
Твори поете, то –твоє,
Воно луною в душах обізветься.

З тобою до зірок дійду,
Зустріну вранішню зорю,
В минулому залишу я біду,
В любові до життя згорю.

Співай же пісню без упину,
А я із попелу, як Фенікс, встану
І вільно птахою у вись полину
У сизій млі сріблястого туману.

       Я поет в колясці, –
Про себе говорити так негоже.
А я тобі кажу:
       Ти в долонях Божих.

Бо тільки Він і знає,
Кому який талан віддати,
Когось милує, когось карає,
Комусь судилось пісню заспівати.

Та так співати, поете мій,
Щоб душі сонні розбудити,
Над тілом ти піднятися зумій,
А кривду й зло пером убити.
                      Наталія Донець







       Бабине літо

Бабине літо надворі гуля,
Листя з дерев потихеньку спада,
Сонечко світить, ще гріє воно,
Зайчик-промінчик загляда в вікно.

Ось павучок павутинку снує,
Бабине літо настало моє.
Осінь попереду вже виглядає,
Тільки-но сонце за обрій сідає.


Ніччю холодною трішки ляка,
Вітром холодним подує злегка.
Осінь жовтава! Її не боюсь!
Щастячком віку свого обіллюсь.

Глянь, золотава, бачиш?– Онука моя
Сонцем зоряним для мене сія!
Сивії скроні – то не біда,
Хоч нелегка вже й хода.

Бабине літо швиденько минає,
Осінь багряна в вікно загляда,
Літечка днину  останню вручає
І на порозі привітно віта.


   
        
                                                          Наталія Донець





Три крила

Крила різні бувають,–
Ліна Костенко писала.
Крила й інколи зникають,–
Про це я десь читала.

Я мала також два крила,
В небесній сині так літала!
Піднятись високо могла,
Бо два крила я мала.

А ось одного разу
На землю каменем упала,
Схаменулася не одразу:
Одного крила не стало.

Одне крило – то моя доня,
Друге крило – синочок мій,
А разом – щасливая доля.
З одним крилом піднятися зумій!

Безкрила, як чайка кричала,
А в лісі зозуля кувала,
Комусь щасливі роки рахувала,
Мені все біль пророкувала.

Пошкандибала птаха по землі,
Одним крилом махаючи.
Росу збирала в ранішній імлі,
Пила її, надіючись, страждаючи.
 
І раптом крильце проросло,
Маленьким пір’ячком вкривалось.
Весняним вітром щастя занесло,
Воно онукою назвалось.

Я знову піднімаюся у  вись,
 Але не високо літаю,
Мені ти, донечко, приснись,
 В молитві Бога я благаю.




                                    Наталія Донець




 Піднімаю очі  до небес

Піднімаю очі до небес,
В зоряну вдивляюсь млу,
Там десь, Мамо, Ви в краю чудес
З батьком стріли вже яку весну.

Там Ви знову молода,
Вправна і легка хода,
Зморшки розійшлися з Вашого чола,
Ой яка ж Ви, рідна, молода!

На землю,  мамо, подивіться:
За хатою донька молодша доглядає,
В дворі крислата груша розпустилась,
Все так же сонечко у вікна заглядає.

Біля порога Ваша вишня засихає,
Бо, неню, вже вона стара.
Мене , матусю, старість зустрічає,
За спиною стоїть, як та мара.

Садок, що батько посадив,
Молочним квітом розцвітає,
О! Скільки він добра зробив,
Його в селі, тут кожен пам’ятає.

Зелена калина в дворі похилилась,
Бо років багато вже їй,
Червонеє кістя тримати втомилась,
Замислилась в думі своїй.

Про вічне, духовне життя,
Про горе і радість згадалось
На нашій планеті Земля,
Про мрії, які не збувались.

Помоліться, мамо, Богу
За грішних дітей своїх.
Колись  і ми підем в дорогу,
Гріхи хай зникнуть, як весною сніг.






                                                           Наталія Донець



Моя земля


На галявах квітнуть квіти,
Розливають співи солов’ї,
У житах танцюють мави,
Стоять у задумах гаї.
То моя земля убралась
У волошкові вінки,
Із веселок почіпляла
Різнобарвнії стрічки.
Малює пензлем літо,
Фарбує квітам пелюстки,
А треба ще зуміти
Торкнути зеленим листки.
Червоним яблуко мазнуло,
Блакиті кинуло у річку,
Жовтавим поле облизнуло,
А чорним вкрило річку.
Роса прозора з кришталю,
Світанком з неба впала,
І звідти ж , із раю,
Зоря ранкова ще сіяла.
Червоніла заграва –
Це день Земля стрічала.
На небі зірка загасала.
                                                Наталія  Донець

       Нічна казка

Зоряний купол небо обняв,
Темную нічку спати владав.
З неба ковшем ведмедиця
Черпає  з моря водицю.
І на берег водичку злива,
Берег назад її відкида.
В темнії води зорі скакали,
Весело , дружно у воду пірнали.
Місяць доріжку в небо прослав,
Зорям  додому шлях  простилав.
З берегом галька щось шепотіли,
Разом у море податись хотіли.
Оком червоним маяк десь мигнув,
Місяць дозорів з неба гукнув.
Зорі ж на хвилях качались,
Потім вперед кудись мчались.
З неба зорі не дістати,
Треба б у морі її пошукати.
Зірка у руки тобі не дається,
Манить до себе і з тебе сміється.
Я її, зірку, спіймала,
Тільки тримати не стала.
Зорі у морі уже накупались.
На якийсь час з морем розстались.
Берег і галька уже не шепочуть.
Видно, спати також вони хочуть.
Хвиля морськая уже не біжить,
Тихо навкруг – усе спить.




 Море, парусник і я


Море з небом з’єдналося
На видноколі вдалині.
Небо в морі купалося,
І весело на душі мені.

Блакиті синь тонула в морі,
Промінням сонце розсівалось,
І виринали з хвилі зорі,
Душі моїй чомусь співалось.

Під небом парусник сумує,
Немовби хоче він злетіти,
Стоїть і щось собі мудрує,
Піднятись хоче все ж таки зуміти.


                                             10.08.2010
                                       Наталія  Донець



Сина народила

Сина народила,
На руках носила,
Ніченьки не спала,
Ніжно цілувала.

Пісні колискові
Тихо з уст лилися,
Звуки пісні тої
У любов сплелися.

Сина колисала,
Спатоньки хотілось,
А сльоза-перлина
По щоках котилась.

Чом не спиш ти, сину?
Мовби щось  ти чуєш?
Ти –  уже людина,
З мамою ночуєш.

Травою шовковою
Устелю я долю –
Долю рушниковую
Затулю від болю.

Горенько я змию
Ранньою росою,
Щоб не вмився, сину,
Гіркою сльозою.

Бо з тобою поряд –
Рідна твоя мати.
Від лихого лиха
Має захищати.

А коли дорослим
Ти, дитино, станеш
Поведеш у роси
Ти стареньку маму.

Будеш цілувати
Сиві скроні нені,
Сонця дарувати
Повні свої жмені.

І сріблясту зірку
З неба подаруєш,
Щоб не було гірко,
Ніжно поцілуєш.

                                             Наталія Донець







Йдемо життя з двома хрестами.
Несе його в душі з нас кожна,
Омитий нашими сльозами,
У кого важчий – вимірять не можна.

І дано хрест по силі нашій,
Щоб ми не впали, а несли,
Бо всемогутній Бог все бачить,
У нього Сина також розіп’яли.

Не треба плакати, стогнати, –
Це воля Божа не те є,
Свій хрест нести і не кричати,
Не проклинать життя своє.

Молімся Богу ми усердно,
І буде хрест наш легшати щодня,
Господь наш – Бог є милосердний –
Прийме від нас Він каяття

                                                              Наталія Донець



Притулюся до тополеньки



Притулюся до тополеньки,
Запитаю про свою доленьку,
Де ти, доле, забарилася?
Чом до мене ти спізнилася?

Може,  в лісі заблукала?
Може, в горах заплутала?
Чи мене ти  не пізнала,
Коли щастя роздавала?

Високая, стрункая, тополе,
Подивися в чисте поле:
Може, доля там заснула,
А про мене і забула?

А ждала-вижидала,
З поля щастя виглядала,
Слізоньками умивалась,
Горем-лихом витиралась.

Ти, тополе, вгору пнися,
А на мене не дивися,
Бо надію розтеряла,
Нічка темна її вкрала.

                                              Наталія Донець




  Дорога до волі


Морський прибій шумить,
 Несуться хвилі в далину,
Душа моя щемить,
Я повертаюсь в давнину.

Блукала світом воленька,
До нас доріг шукала,
Всміхалась людям доленька ,
Моя ж земля страждала.

Це тут діди - козаченьки
На чаєчках пливли,
З неволі своїх братчиків
Забрати в турків йшли.

Ой , гинули ж козаченьки,
Щоб волю ту знайти,
Але ж ми не безбатченки,
І знову в пошук йшли.

В галерищах приковані
Невільники  сидять,
Від братиків заховані
На хвильоньках летять.

А чаєчка кружляє
І тужно-тужно плаче,
Над човником літає,
Над дітоньками  наче.

Лети ж ти, моя пташко,
До батька , до Дніпра,
Ой!  Як же тільки важко,
Навкруг – вода, вода!

А там десь степ без краю,
Гривастий кінь з сідлом,
 І спогад серце крає,
Рука поранена веслом.

Несіться бурі понад степом,
Вгинайтесь трави до землі!
Летіть громи чорнючим небом !
Будіть Україну в мені.

Я подумки віки перегортаю,
І бачу бій запеклий козаків,
Історію своїх дідів читаю,
О! скільки мій народ терпів.

Україно –ненько,
Не тим шляхом пішли,
Болить моє серденько,
Бо  волю не знайшли.

Калину ми зрубали
Не дали розцвісти,
А волю заховали
В чужії прапори.

Потроху продавали,
Україно тебе,
Але ж ми не мовчали,
І та біда мине.
                  

                  Наталія Донець



Життя   живітиме все знов і знов

На небі зірка засвітилась
Бо то дитя на світ з’явилось.
Зіп’ялось на ніжки і в трави пішло,
Аж ген,  далеко,туди, за село.

Веселка з ставу воду п’є,
Дівчаті стрічку подає,
Промінчик посміх свій дарував,
 А вітер золото в коси вплітав.

Троянда пелюстку їй простягала,
Червоно вустами пелюстка лягала.
Калина зняла із себе віночок, –
Щасливе, закохане серце дівоче.

Зозуля літ невпинно кувала,
І білу сорочку весна вишивала,
А місяць з неба до неї моргав
Та зорями шлях до щастя встилав.

Співайте гімн – іде краса землею,
Стань на коліна перед нею,
Бо  то іде її величність  – Мати
Має планету в долонях тримати.

Господь нарік її жоною,
Планета для неї розквітне весною.
Вона – це ніжність мудрість і любов,
Життя у ній живітиме все знов і знов.

























        Вічно жива

Не кажи, що мова померла,
Бо вона із попелу воскресла,
Вона хотіла жити,
Щоб нас добру і правди вчити.
Століть назад багато
Її душив слуга царату,
А красний-красний більшовик
Читати мовою не звик.
Бо руський – то вєлік язик,
Ним говорити кожен мусив,
Писати треба було так,
Щоб ти  мовчав, не говорив,
Во благо власті ти творив.
Якщо було інакше, то ті вовки
Могли відправити на Соловки,
А то й зовсім життя лишити.
Щоб довго вас не вчити,
Як партію любити,
А свій народ ганьбити.
На землю падали хрести,
З високих бань церквів,
Усім  прийшлося нам нести,
Хрести вперед, щоб край розцвів
Лепкий, Самчук Улас
Уже вернулися до нас,
Ми їх вивчаємо у школі.
Дурити досить, наїлися доволі.
Тепер ми зараз самостійні,
Дарма, що дуже бідні.
Ми не забули чиї ми діти,
Уміємо і в бідності радіти.
Ми повернулися до Бога,
Хоча й нелегка та дорога.
Ми піднімаємось з колін,
Народе мій, тобі уклін.
                                             Наталя Донець

Немає коментарів:

Дописати коментар